ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
(1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака.
У 1738 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.
У 1750 р. у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.
Повернувся в Україну у 1753р., викладав поетику в Переяславському колегіумі. Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».
Протягом 1754—1759 pp. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.
У 1766р. філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».
Протягом 1769—1774 pp. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».
У 1775—1776 pp. були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій»)та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».
Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783—1784 рр.
У 1785 р. Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».
У 1787р. він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791р. завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».
Поет і мандрівний філософ помер 9 листопада 1794 р. у селі Іванівці на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району). Цікавою є епітафія (надгробний напис на могильній плиті): «Світ ловив мене, та не впіймав».
Щоб зрозуміти суть епітафії, слід детально познайомитися з життєвим шляхом поета, його філософськими поглядами. Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами, вигадками й викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сковорода ще за життя став легендою. З цього приводу Микола Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острбгозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...».
У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію. Здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельнішйх, особливо наполегливих і тямущих студентів. Пізніше він був таким же старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». І з 1769р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на пропозиції стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої... Я обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки (показовий такий епізод з його життя: в одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Йшлося до весілля, але він вагався, бо не уявляв життя без мандрів, нових вражень, свободи дій. Тому так і не одружився).
Сковорода навчав^ що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов'язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, лю-дина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога. Філософ жив сподіваннями на суспільство рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого «златожадного», «дамського». Такими поглядами Сковорода дивував своїх сучасників, здивував їх він і смертю: . у 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.
З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях — лірик.
Ліричний герой збірки «Сад божественних пісень» — у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Найкращим поетичним твором вважається вірш «Всякому місту — звичай і права», в якому Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу всім їм герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:
Знаю, що смерть — як коса замашна.
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
Але Григорій Сковорода — не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив ЗО прозових байок, оцінених Іваном Франком як у «десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві (Сааді — великий перський поет), написані гарною, подекуди граціозною мовою». Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ — таке, на думку Сковороди, .завдання й призначення байки. Тому деякі його твори гостро сатиричні, наприклад «Олениця та Кабан». Олениця назвала Кабана просто кабаном, не відаючи, що той одержав титул барона. Кабан образився. Вибачаючись, Олениця говорить: «Ми, прості, судимо не за одягом та словами, а за справами». А діла Кабана і після одержання дворянського титулу такі ж огидні, якими були й раніше: він риє землю і ламає пліт, тільки тепер це ще нестерпніше, бо Кабан нібито звеличився над іншими звірами.
Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Кожна людина, на думку Сковороди, наділена певним даром. Треба вчитись розпізнати його. Дехто, знехтувавши природними задатками, вибирає для себе прибутковий фах, але цим шкодить собі й суспільству. «Не змагай до того, що не дано від природи»,— повчав він. Саме ця думка покладена в основу байки «Бджола і Шершень». Бджоли збирають мед, тому що «для цього народжені», для них сам процес збирання меду «незрівнянно більша радість від споживання його». Цього Шершень збагнути не може. Як і слід, наприкінці байки алегорія розкривається: «Бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого» і проводять в розкошах паразитичне життя. Мораль байки проста: праця повинна стати для людини природною потребою, «найсолодшою поживою». Тільки тоді життя матиме зміст і красу. А паразитів на зразок Шершня в суспільстві не повинно бути. У праці людина відчуває радість буття, а в безділлі деградує. Байка «Бджола і Шершень» стала популярною за життя байкаря, бо її мораль відображала погляди народу й була спрямована проти суспільства, в якому пани-нероби споживали результати праці мільйонів робітників.
У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок — українська народна казка. І ще одна особливість байок Григорія Сковороди: мораль, яку він називає «силою», є'в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.
Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури. Тому широко відзначаються ювілеї мандрівного філософа, його іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, село Іванівна перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей, у багатьох містах споруджено оригінальні пам'ятники на його честь, про нього написано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша «Грицько Сковорода» і П. Тичини «Сковорода», повість Т. Шевченка «Близнецы», поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших). На кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм «Григорій Сковорода».
Основні твори:
Поетична книжка «Сад божественних пісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати «Вбогий Жайворонок», «Вдячний Еродій».
(1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака.
У 1738 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.
У 1750 р. у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.
Повернувся в Україну у 1753р., викладав поетику в Переяславському колегіумі. Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».
Протягом 1754—1759 pp. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.
У 1766р. філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».
Протягом 1769—1774 pp. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».
У 1775—1776 pp. були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій»)та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».
Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783—1784 рр.
У 1785 р. Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».
У 1787р. він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791р. завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».
Поет і мандрівний філософ помер 9 листопада 1794 р. у селі Іванівці на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району). Цікавою є епітафія (надгробний напис на могильній плиті): «Світ ловив мене, та не впіймав».
Щоб зрозуміти суть епітафії, слід детально познайомитися з життєвим шляхом поета, його філософськими поглядами. Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами, вигадками й викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сковорода ще за життя став легендою. З цього приводу Микола Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острбгозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...».
У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію. Здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельнішйх, особливо наполегливих і тямущих студентів. Пізніше він був таким же старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». І з 1769р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на пропозиції стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої... Я обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки (показовий такий епізод з його життя: в одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Йшлося до весілля, але він вагався, бо не уявляв життя без мандрів, нових вражень, свободи дій. Тому так і не одружився).
Сковорода навчав^ що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов'язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, лю-дина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога. Філософ жив сподіваннями на суспільство рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого «златожадного», «дамського». Такими поглядами Сковорода дивував своїх сучасників, здивував їх він і смертю: . у 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.
З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях — лірик.
Ліричний герой збірки «Сад божественних пісень» — у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Найкращим поетичним твором вважається вірш «Всякому місту — звичай і права», в якому Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу всім їм герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:
Знаю, що смерть — як коса замашна.
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
Але Григорій Сковорода — не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив ЗО прозових байок, оцінених Іваном Франком як у «десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві (Сааді — великий перський поет), написані гарною, подекуди граціозною мовою». Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ — таке, на думку Сковороди, .завдання й призначення байки. Тому деякі його твори гостро сатиричні, наприклад «Олениця та Кабан». Олениця назвала Кабана просто кабаном, не відаючи, що той одержав титул барона. Кабан образився. Вибачаючись, Олениця говорить: «Ми, прості, судимо не за одягом та словами, а за справами». А діла Кабана і після одержання дворянського титулу такі ж огидні, якими були й раніше: він риє землю і ламає пліт, тільки тепер це ще нестерпніше, бо Кабан нібито звеличився над іншими звірами.
Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Кожна людина, на думку Сковороди, наділена певним даром. Треба вчитись розпізнати його. Дехто, знехтувавши природними задатками, вибирає для себе прибутковий фах, але цим шкодить собі й суспільству. «Не змагай до того, що не дано від природи»,— повчав він. Саме ця думка покладена в основу байки «Бджола і Шершень». Бджоли збирають мед, тому що «для цього народжені», для них сам процес збирання меду «незрівнянно більша радість від споживання його». Цього Шершень збагнути не може. Як і слід, наприкінці байки алегорія розкривається: «Бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого» і проводять в розкошах паразитичне життя. Мораль байки проста: праця повинна стати для людини природною потребою, «найсолодшою поживою». Тільки тоді життя матиме зміст і красу. А паразитів на зразок Шершня в суспільстві не повинно бути. У праці людина відчуває радість буття, а в безділлі деградує. Байка «Бджола і Шершень» стала популярною за життя байкаря, бо її мораль відображала погляди народу й була спрямована проти суспільства, в якому пани-нероби споживали результати праці мільйонів робітників.
У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок — українська народна казка. І ще одна особливість байок Григорія Сковороди: мораль, яку він називає «силою», є'в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.
Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури. Тому широко відзначаються ювілеї мандрівного філософа, його іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, село Іванівна перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей, у багатьох містах споруджено оригінальні пам'ятники на його честь, про нього написано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша «Грицько Сковорода» і П. Тичини «Сковорода», повість Т. Шевченка «Близнецы», поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших). На кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм «Григорій Сковорода».
Основні твори:
Поетична книжка «Сад божественних пісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати «Вбогий Жайворонок», «Вдячний Еродій».
Творча спадщина
Ставлення до релігії
Твори Сковороди за життя друкувались
сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх
«противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований
у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої
церковної схоластики та духового гноблення московського
«православ’я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав,
що царство людини знаходиться всередині неї і
“Щоб
пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім
собі, годі шукати Його в світі.”
“Вірити
в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися
Йому та жити за Його законом.”
“Святість
життя полягає в робленні добра людям».”
Офіційна московська
релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а
навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А
Сковорода вчив, що«всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць
коло Бога називав непростимим гріхом. Московське «православ’я» і взагалі все
московське духовенство було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що
найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути
до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає
саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними
шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить
виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо
вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до
себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну
гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і
оглядний у ставленні до інших.
Тема свободи
Сковорода обстоював
права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну
політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію,
що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою
неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив
багатозначний заголовок лат. «De
libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із
Академії:
Что то за вольность? Добро в ней какоє?
Іни говорять, будто золотоє. Ах, не златоє: єсли сравнить злато Против вольности, єще оно блато… Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольности отче, герою Богдане! |
Згадка про Богдана та
й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав
тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не
спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, —
як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею
(загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.
Тема дружби
Як на джерело радощів, а звідси —
душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба
дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі
залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для
чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо
відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими
людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з
людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним
вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.
Ставлення до життя
В одному з пізніших послань Сковорода
розповідає про зустріч з ченцем, якого
“страшенно
мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи
поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким
щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе
вбираємо.”
Ця історія виглядає особливо повчальною,
оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей
стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього:
“Якщо
Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з
землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже
ти є кращим з усіх творінь.”
Прикметним є те, що,
на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й
тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак
вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато
напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов’язково
і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «…те,
що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що
повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми
він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не
подобається твоєму шлунку» тощо.
Сам Сковорода виявляє неабияку
обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален,
міркуючи про здоров’я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а
старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається
зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром.
Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі:
“хвороба,
всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене
слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й
уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою
чергу, — всі хвороби тіла”
Сковорода конкретизує зв’язок між
духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м’ясом та алкоголем,
довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не
щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись
латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за
його спостереженнями, найпоширеніші серед людей: короста (scabies), пропасниця
(febris), водянка (hydrops), епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаження
(lassitudo), тощо.
Лише
в 1798 році вийшов друком його «Нарциз,
або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р.
журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім
у Москві в1837–1839 рр. вийшли окремо деякі його твори, і лише
в 1861 році видруковано першу, але зовсім неповну збірку його творів.
Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р.
в Харковіпід редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16
творів, причому з них 9 уперше! Крім того надруковано тут біографію Сковороди
та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло
в 1912 році в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут
видруковано (?) творів нашого філософа і дуже гарна його біографія пера М.
Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів нашого
філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах
та бібліотеках.
Вплив Сковороди на
сучасників
Григорій Сковорода мав величезний вплив
на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки
своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово
ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.
Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов,
…досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і
його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було
тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її
між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками
його науки. І навіть перший на території Україниуніверситет
Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше
жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і
«драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів
Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на
велику, як на той час, суму — 400 .000 карб. Впливу од Сковороди
безперечно зазнав і батько нового українського
письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка… —
(Іст. укр. письменства, І, ст. 255).
|
Невважаючи на те, що
творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді
не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі
гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії
до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під
сільську стріху: Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:
Зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду, Або „Три царіє со дари“… |
Як
бачимо, Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи,
і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не
знаючи й не відаючи нічого про автора…» .
Афоризми Григорія
Сковороди
***
Хто думає про науку, той любить її, а хто
її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався
бездіяльним.
***
Ні про що не турбуватись, ні за чим не
турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а
життя — се рух.
***
Що може бути солодше за те, коли любить і
прагне до тебе добра душа?
***
Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу,
нудьга ж — душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.
***
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб
мене любили, я сам перший люблю.
***
Хіба розумно чинить той, хто, починаючи
довгий шлях, в ході не дотримує міри?
***
Як купці вживають застережних заходів, аби
у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше
пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того —
неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.
***
Не все те отрута, що неприємне на смак.
***
Добрий розум, робить легким будь-який
спосіб життя.
***
Бери вершину і матимеш середину.
***
З усіх утрат втрата часу найтяжча.
***
Коли ти не озброїшся проти нудьги, то
стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з
чесноти в моральне зло. То навіть добре, що Діоген був приречений на заслання:
там він узявся до філософії.
***
Так само як боязкі люди, захворівши під
час плавання на морську хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли
з великого судна пересядуть до невеличкого човна, а відти знову переберуться у
тривесельник, але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і
страх, — так і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і
непокоїть.
***
Безумцеві властиво жалкувати за втраченим
і не радіти з того, що лишилось.
***
Ти не можеш віднайти жодного друга, не
нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.
***
Більше думай і тоді вирішуй.
***
Скільки зла таїться всередині за гарною
подобою: гадюка ховається в траві.
***
Хто добре запалився, той добре почав, а
добре почати — це наполовину завершити.
***
О, коли б змога писати так само багато, як
і мислити!
***
Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо:
ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе
вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.
***
У тих, хто душею низький, найкраще з
написаного і сказаного стає найгіршим.
***
Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає
скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.
***
О, коли б ми в ганебних справах були такі
ж соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у
порядних вчинках!
***
Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
***
Розум завжди любить до чогось братися, і
коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого.
***
Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо,
о книги!
***
З видимого пізнавай невидиме.
***
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе
життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..
***
Не досить, щоб сяяло світло денного сонця,
коли світло голови твоєї затьмарене.
***
Звірившись на море, ти перестаєш належати
сам собі.
***
Похибки друзів ми повинні вміти виправляти
або зносити, коли вони несерйозні.
***
Немає нічого небезпечнішого за підступного
ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.
***
Мудрець мусить і з гною вибирати золото.
***
Коли велика справа — панувати над тілами,
то ще більша — керувати душами.
***
Збери всередині себе свої думки і в собі
самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка
зросить і твою оселю, і сусідську.
***
Для шляхетної людини ніщо не є таке важке,
як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають пустомудрі.
***
Хіба не любов усе єднає, будує, творить,
подібно до того, як ворожість руйнує?
***
Природа прекрасного така, що чим більше на
шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить, на зразок того
найшляхетнішого і найтвердішого металу, який чим більше треться, тим
прекрасніше виблискує.
***
Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче
бажання боротися з нею.
***
Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені
скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.
***
Сліпі очі, коли затулені зіниці.
***
Як ліки не завжди приємні, так і істина
буває сувора.
***
Все минає, але любов після всього
зостається.
***
Кому душа болить, тому весь світ плаче.
***
Тоді лише пізнається цінність часу, коли
він втрачений.
***
Ти робиш найкращу і для тебе рятівну
справу, коли твердо ступаєш по шляху доброго глузду.
***
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш
сам досягти!
***
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав
іти, то, на мою думку, ти щасливий.
***
Коли не зможу нічим любій вітчизні
прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не
шкодити.
***
Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але
треба знати час, місце і міру.
***
Лід на те й родиться, аби танути.
***
Демон проти демона не свідчить, вовк
вовчого м'яса не їсть.
***
Без ядра горіх ніщо, так само як і людина
без серця.
***
Краще голий та правдивий, ніж багатий та
беззаконний.
***
Облиш забобони, обмий совість, а потім
одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся!
***
Коли риба спіймана, вона вже не потребує
принади.
***
Наступний, весело освітлений день — плід
учорашнього, так само як добра старість — нагорода гарної юності.
***
Солодке пізнає пізніше той, хто може
проковтнути неприємне.
***
Не любить серце, не бачачи краси.
***
Що вподобав, на те й перетворився.
***
Не за обличчя судіть, а за серце.
***
Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце
— справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — бобер, хоча вигляд
вовчий; серце вепрове — вепр, хоч подоба бобра.
***
Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати
зрячою на базарі?
***
Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою
сонце.
***
Хіба може говорити про біле той, котрому
невідоме, що таке чорне?
***
Світло відкриває нам те, про що ми у темряві
лише здогадувалися.
***
Не може не блудити нога твоя, коли блудить
серце.
***
Ніхто не може вбити в собі зло, коли не
втямить спершу, що таке те зло, а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна
взнати і вигнати його в інших.
***
На новий путівець шукай нові ноги.
***
Що з того, коли листок зовні зелений, та
корінь позбавлений життєвого соку?
***
Чи не дивина, що один у багатстві бідний,
а інший у бідності багатий?
***
Не називай солодким те, що породжує
гіркоту.
***
Вірю, що більше єлею має в своїх гладеньких
словах улесник, аніж батько, коли карає, і що фальшива позолота блищить краще
від самого золота... Але згадай приказку: «Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що
з того, коли під нею голови нема».
***
Вода без риби, повітря без пташок, час без
людей бути не можуть.
***
Не все те недійсне, що недосяжне дитячому
розумові.
***
Тінь яблуні не заважає.
***
Істина спалює і нищить усі стихії,
показуючи, що вони лише тінь її.
***
Шукаємо щастя по країнах, століттях, а
воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас
шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до
сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою.
***
Математика, медицина, фізика, механіка,
музика зі своїми сестрами — чим глибше їх пізнаємо, тим сильніше палять серце
наше голод і спрага.
***
Невже ти не чув, що сини віку мудріші від
синів дня?
***
Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не
хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде та іншого веде — в цьому і важкість.
***
Не розум від книг, а книги від розуму
створились.
Байки для дітей
Байка "Орел і
Черепаха"
На дубі, що похилився до води, сидів Орел,
а поблизу Черепаха проповідувала своїй братії:
— Гори воно вогнем оте літання! Покійна наша прабаба, дай боже їй царство небесне, згинула, як видно з переказів, за те, що почала вчитися в Орла сеї гиблої науки. Сам Люципер таке вигадав!..
— Слухай-но, дурепо! — обірвав її проповідь Орел.— Не тому загинула премудра твоя прабаба, що літала, а тому що взялася не за свою справу. Літати не гірше, ніж повзати.
— Гори воно вогнем оте літання! Покійна наша прабаба, дай боже їй царство небесне, згинула, як видно з переказів, за те, що почала вчитися в Орла сеї гиблої науки. Сам Люципер таке вигадав!..
— Слухай-но, дурепо! — обірвав її проповідь Орел.— Не тому загинула премудра твоя прабаба, що літала, а тому що взялася не за свою справу. Літати не гірше, ніж повзати.
Сила: Прагнення насолод і слави багатьох
збиває у протиприродний стан. Се тим шкідливіше для них буває, чим більша така
невідповідність. І зовсім небагатьох мати зродила, приміром, до філософії і
доброславного життя.
Байка "Бджола
та Шершень"
— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна?
Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а
тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш
через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що
ви без пуття закохані в мед.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом ваша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народже-ні і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом ваша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народже-ні і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
Сила: Шершень — се образ людей, котрі
живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А
бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато
шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не
має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи
на слова Сіраха*: «Веселість серця — життя для людини» — і не тямлять, що
природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури
і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді,— відповість
вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачніший? — Тоді,— відповість мисливець,—
коли добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон * чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової * книжечки «Про старість»...
Але ж розкусити треба, що то значить — жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним».
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон * чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової * книжечки «Про старість»...
Але ж розкусити треба, що то значить — жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним».
*Сірах - тут посилання на біблійну
"Книгу мудрості Ісуса - сина Сіраха"
Байка "Нетопир
і двоє пташат - Горленя та Голубок"
Великий підземельний звір, що живе в землі
так, як кріт, коротко кажучи, великий кріт, писав солодкомовне послання до
повітряних птахів і звірів, котрі живуть на землі. Сила була така:
— Дивуюся з забобону вашого: він у світі знайшов те, чого ніколи ніде нема й не бувало; хто вам навіяв таку нісенітницю, начебто в світі є якесь там сонце? Воно у творах ваших прославляється, керує в ділі, вершить кінці, всолоджує життя, оживляє тварин, просвічує темряву, випромінює світло, оновлює час. Який час? У світі є лише одна тьма, лише один час, а іншого часу навіть і бути не може — то дурниця, нісенітниця, небилиці... Ся одна ваша дурість плодить й інші недоладності. Скрізь у вас брешуть: світло, день, вік, промінь, блискавка, веселка, істина. А найсмішніше — вшановуєте химеру, що зветься око, начебто воно свічадо світу, світла товариш, вмістилище радості, двері істини... Ось де варварство!
Любі мої друзі! Не будьте дурнями: скиньте ярмо забобону, не вірте нічому, доки не помацаєте. Покладіться на мене: не в тому життя, щоб бачити, а в тому, щоб мацати.
Від дня 18 квітня 1774 року. Із підземельного світу. N. N.
Сей лист сподобався багатьом звірам та птахам, наприклад, Сові, Дремлюзі, Сичу, Одуду, Яструбу, Пугачу, окрім Орла та Сокола. А найбільше од усіх вподобав се Нетопир і, забачивши Горленя та Голубка, намагався ощасливити їх сею високоштильною філософією. Але Горленя сказало:
— Батьки наші кращі за тебе для нас вчителі. Вони народили нас у тьмі, але для світла.
А Голубок відповів:
— Не можу повірити дурисвіту. Ти мені й раніше розповідав, що сонця на світі немає. Але я, народжений у похмурі дні, першої ж неділі побачив зрана схід прегарного всесвітнього ока. Та й сморід, який чути від тебе й Одуда, свідчить, що живе всередині вас не добрий дух.
— Дивуюся з забобону вашого: він у світі знайшов те, чого ніколи ніде нема й не бувало; хто вам навіяв таку нісенітницю, начебто в світі є якесь там сонце? Воно у творах ваших прославляється, керує в ділі, вершить кінці, всолоджує життя, оживляє тварин, просвічує темряву, випромінює світло, оновлює час. Який час? У світі є лише одна тьма, лише один час, а іншого часу навіть і бути не може — то дурниця, нісенітниця, небилиці... Ся одна ваша дурість плодить й інші недоладності. Скрізь у вас брешуть: світло, день, вік, промінь, блискавка, веселка, істина. А найсмішніше — вшановуєте химеру, що зветься око, начебто воно свічадо світу, світла товариш, вмістилище радості, двері істини... Ось де варварство!
Любі мої друзі! Не будьте дурнями: скиньте ярмо забобону, не вірте нічому, доки не помацаєте. Покладіться на мене: не в тому життя, щоб бачити, а в тому, щоб мацати.
Від дня 18 квітня 1774 року. Із підземельного світу. N. N.
Сей лист сподобався багатьом звірам та птахам, наприклад, Сові, Дремлюзі, Сичу, Одуду, Яструбу, Пугачу, окрім Орла та Сокола. А найбільше од усіх вподобав се Нетопир і, забачивши Горленя та Голубка, намагався ощасливити їх сею високоштильною філософією. Але Горленя сказало:
— Батьки наші кращі за тебе для нас вчителі. Вони народили нас у тьмі, але для світла.
А Голубок відповів:
— Не можу повірити дурисвіту. Ти мені й раніше розповідав, що сонця на світі немає. Але я, народжений у похмурі дні, першої ж неділі побачив зрана схід прегарного всесвітнього ока. Та й сморід, який чути від тебе й Одуда, свідчить, що живе всередині вас не добрий дух.
Сила: Світло і тьма, тління і вічність,
віра й нечестя складають весь світ і потрібні одне одному. Хто тьма — хай буде
тьмою, а син світла — хай буде світлом. З плодів їх пізнаєте їх.
Байка "Щука і
Рак"
Щука, натрапивши на солодку поживу,
жадібно її проковтнула. Та раптом відчула заховану у ласощах удку, що застрягла
у її нутрощах. Рак се здаля примітив і на ранок, побачивши Щуку, спитав:
— Чого се ви, пані, сумні? Де подівся ваш кураж?
— Не знаю, брате, чогось сумно. Думаю, щоб розвеселитися, поплисти з Кременчука в Дунай. Набрид Дніпро.
— А я знаю джерело вашого суму,—сказав Рак.— Ви проковтнули удку. Відтепер вам не допоможе ні швидкий Дунай, ні плодоносний Ніл, ні веселовидий Меандр, ні золоті крильця.
— Чого се ви, пані, сумні? Де подівся ваш кураж?
— Не знаю, брате, чогось сумно. Думаю, щоб розвеселитися, поплисти з Кременчука в Дунай. Набрид Дніпро.
— А я знаю джерело вашого суму,—сказав Рак.— Ви проковтнули удку. Відтепер вам не допоможе ні швидкий Дунай, ні плодоносний Ніл, ні веселовидий Меандр, ні золоті крильця.
Сила: Рак точну правду мовить. Без розуму
й за морем погано, а мудрому чоловікові весь світ — рідний край: скрізь йому і
завжди добре. Він добро не збирає по місцях, а носить його в собі. Воно йому —
сонце у всі часи і як скарб у всіх країнах. Не місце його, а він оживлює місце,
не вигнанець, а подорожній, і не вітчизну кидає, а лише змінює її; куди прийшов
— тої землі і син, бо несе в собі народне право...
Меандр - назва річки в Малій Азії.
Сковорода часто порівнює мову біблії з цією річкою, що тече по гарній
місцевості, але в'ється, мов змій, та плутає течію свою, мов лабіринт.
Байка "Олениця
та Кабан"
У польських та угорських горах Олениця,
завбачивши домашнього Кабана, стала вітатися:
— Доброго здоров'я, пане Кабан. Радію, що вас...
— Що ж ти, негіднице, така непоштива! — крикнув, набурмосившись, Кабан.— Чому звеш мене Кабаном? Хіба не відаєш, що я підвищений у Барани. Маю про це патент, що рід мій походить від найшляхетніших бобрів, а замість опанчі * я для характеру ношу на людях здерту з вівці шкуру.
— Перепрошую, ваше благородіє,— сказала Олениця,— я цього не знала! Ми, прості, судимо не по одягу та словах, а по справах. Ви ж так само, як і колись, риєте землю і ламаєте тини. Дай вам боже бути й конем!
— Доброго здоров'я, пане Кабан. Радію, що вас...
— Що ж ти, негіднице, така непоштива! — крикнув, набурмосившись, Кабан.— Чому звеш мене Кабаном? Хіба не відаєш, що я підвищений у Барани. Маю про це патент, що рід мій походить від найшляхетніших бобрів, а замість опанчі * я для характеру ношу на людях здерту з вівці шкуру.
— Перепрошую, ваше благородіє,— сказала Олениця,— я цього не знала! Ми, прості, судимо не по одягу та словах, а по справах. Ви ж так само, як і колись, риєте землю і ламаєте тини. Дай вам боже бути й конем!
Сила: Не можна начудуватися з дурнів, які
зневажили і зганьбили найчесніший і неоціненний бісер добродійства лише задля
того, щоб продертися до чинів, зовсім невідповідних до їхніх нахилів. Який
нечистий їм нашептав на вухо, що ім'я та одяг змінять їхнє буття, а не життя
чесне, гідне чину? Ось достеменно Езопові гра-ки, що вдягаються в чуже пір'я! З
такого зшите існування життя нагадує човен, у якому їхали морем зодягнуті
по-людському мавпи, і жодна не вміла кермувати. Той, хто має освічене око, яку
безліч бачить він ослів, убраних у лев'ячу шкуру! А для чого вбрані? Для того,
щоб вільніше могли рабські свої вибаганки вдовольняти, людей турбувати і
проламуватись крізь загороди громадянських законів. І ніхто з достойних честі
на непоштивість так не сердиться, як ці мавпи з ослами та кабанами. Стародавнє
грецьке прислів'я: «Мавпа є мавпою і в золотім уборі»...
Як мудро прожити життя: 15 порад від Григорія Сковороди
·
Якщо любиш прибуток, шукай його
пристойним шляхом. Тисяча на те перед тобою благословенних ремесел.
·
У істини проста мова.
·
Найголовніша з усіх згубних пристрастей
є заздрість – мати інших пристрастей та беззаконь.
·
Уникай людей, які, бачачи твої вади і
недоліки, виправдовують їх або навіть схвалюють. Такі люди або підлабузники,
або боягузи, або просто дурні. Від них не чекай допомоги ні в якій біді чи
нещасті.
·
Краще в одного розумного і добродушного
бути в любові і повазі, ніж у тисячі дурнів.
·
Ми повинні бути вдячні Богові, що він
створив світ так, що все просте – правда, а все хибне – неправда.
·
Ні про що не турбуватися – значить, не
жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух.
·
Не все те отрута, що неприємне на смак.
·
О, якби ми в ганебних справах були такі
ж соромливі і боязкі, як часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних
вчинках!
·
Похибки друзів ми повинні вміти
виправляти або зносити, коли вони несерйозні.
·
Для шляхетної людини ніщо не є таким
важким, як пишний бенкет, особливо коли перші місця на ньому займають дурні.
·
Що полюбив, в те й перетворився.
·
Хіба може говорити про біле той, кому
невідомо, що таке чорне?
·
Ніхто не може вбити в собі зло, поки
спершу не зрозуміє, що таке зло, а що добро. А не пізнавши цього усередині
себе, як можна пізнати і вигнати його в інших.
·
Нам недобре від того, що ми знаємо
багато зайвого, а не знаємо найпотрібнішого: самих себе. Не знаємо того, хто
живе в нас. Якби ми знали і пам’ятали те, що живе в кожному з нас, то життя
наше було б зовсім інше.
Немає коментарів:
Дописати коментар