30 бер. 2017 р.

У світі прекрасного. Катерина Білокур

     
Ім'я Катерини Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, назавжди вписалося в історію народного мистецтва.
     Життєвий і творчий шлях К.В. Білокур був нелегким. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівці  Пирятинського повіту (Полтавщина) нині Яготинський район Київської області) в бідній селянській родині. Безрадісно пройшли її дитячі та юнацькі роки. Читати і писати вона навчилася по букварю, який хтось їй подарував. "На цьому моя освіта початкова, середня і вища закінчилася" - з сумом писала Катерина Білокур, згадуючи своє нелегке минуле.
     Проте незвичайна пристрасть до знань, до книги відіграла важливу роль в її самоосвіті. На початку 20-х років, спілкуючись з богданівським вчителем Іваном Григоровичем Калитою, який дозволив їй користуватися бібліотекою, дізнається вона про "чарівне слово - художник". З цього часу потай від усіх Катерина почала свої перші студійні роботи вуглем на клаптиках домашнього полотна.
     1924 року Білокур подає документи у Миргородський художньо-керамічний технікум, де їй відмовили за браком освіти.
     1928 року Катерина Білокур вдруге намагається вступити вже до Київського театрального технікуму, але їй знову відмовили з тих же причин.
     Проте впевнившись, що без освіти їй вступити до жодного спеціального учбового закладу, вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки.
     Так, наприклад. Довгий час художниця не ґрунтувала полотна, внаслідок чого її твори темніли, втрачали свій справжній колір. Треба було переписувати роботу, щоб відновити силу кольору, на що втрачалося багато часу  й зайвої праці. Нарешті вона приходить до висновку, що перш ніж приступати до малювання, полотна необхідно заґрунтувати. Але не знаючи існуючих засобів ґрунтовки, художниця покривала полотно кілька разів сумішшю фарб певних кольорів, одноразово створюючи потрібний фон майбутнього твору.
     Самостійним був і метод писання картин. К.В.Білокур не робила ескізів до своїх картин і не писала етюдів, і навіть не наносила на полотно контуру майбутньої композиції. По зафарбованому полю вона відразу ж писала деталь за деталлю, у відповідності до задуму. Це прийом, властивий всім народним майстрам і недосяжний для художників професійного станкового живопису.
     В методі створення картин у К.Білокур була ще одна риса, яку слід особливо підкреслити. Під час роботи вона користувалась мольбертом, а не знала муштабеля, і навіть великі роботи вона писала тонесеньким пензликом. Найцікавішим було те, що писала вона картини не в приміщенні, а на повітрі, весь час переносячи мольберт з місця на місце. Так поволі заповнювалося все полотно написаними з натури мотивами у відповідності до заздалегідь продуманої до деталей композиції.
     Друга половина 30-х та початок 40-х років - результативний період у творчості Катерини Білокур. Саме тоді художниця знаходить свій жанр, поступово опановує техніку живопису й художню майстерність.
     Одна з перших робіт цього періоду "Квіти за тином" свідчить про неабияке обдарування художниці, по великі творчі можливості. Назва "Квіти за тином" цілком визначає зміст картини. Цій картині не можна знайти нічого рівного в українському народному живописі; вона надзвичайно своєрідна і з боку загальної побудови і трактування форм. "Квіт за тином" дивують красою. У цій роботі всю увагу авторка зосереджує на відтворенні кожної квіточки, кожної деталі, вміло організовує оточення, освітлення, успішно домагається правдивого кольорового рішення і композиційної довершеності.
       "Портрети племінниць" також виразно визначає своєрідне творче спрямування народної майстрині, особливий, властивий лише їй стиль. Так само, як і в картині "Жоржини", спостерігаємо безпосередність у виборі теми, довершеність рисунка. За сюжетом ці порівняно прості, а воднораз змістовні полотна глибоко розкривають довколишню дійсність.
       У подальшому житті Катерини Білокур значну роль відіграли Полтавський обласний та Київський центральний будинки народної творчості.
       1940 року спочатку на обласній виставці в Полтаві, а потім на республіканській - у Києві експонуються її роботи. Її полотна на виставці викликали подив: величезне захоплення і фахівців, і громадськості. Це була найвища нагорода для Катерини Білокур. Звідтоді вона вирішує цілком присвятити своє життя мистецтву.
       Постійно шукаючи, вона неухильно розвиває своєрідні прийоми в техніці живопису, малюнка, вдосконалює професійну майстерність. В картині "Польові квіти" відчувається вже шукання і смислового і композиційного центру. Саме завдяки цьому в картині не багато квіток, кожна з яких може розглядатися окремо. А великий килим вкритий мініатюрними зображеннями найрізноманітніших польових квітів. Всі зображальні засоби - чіткість композиції, теплий колорит, легку прозорість фарб - художниця підпорядкувала розкриттю вимереженою фантазією образу, який хоче осягнути.
       Під час Великої Вітчизняної війни К.В. Білокур майже не працювала. Але вже у перші післявоєнні роки з'являються такі видатні твори як "Буйна" та "Декоративні квіти".
       На першому плані картини "Буйна" (тобто буйна рослинність) намальовано тин, за тином буйні квіти. Тут Білокур намагається показати простір, подавши на першому плані великі, а на другому менші розміром квіти; вона ввела в картину і відчуття глибини, зобразивши крупніші квіти на ясному жовтогарячому тлі, а найголовніше - жовтяве поле вона дала не рівною плямою, а розкидала його так, що створилося враження, ніби вітер роздмухав полум'я. Пляма дуже динамічна, вона сприймається як невгамовна сила.
       Саме тому, що на ній в різних ракурсах вміло розкидані червоні квіти та зелене листя, і створюється враження невгамовного, буйного цвіту. Це глибоко емоційна картина: в ній багатий зміст і висока декоративність складають єдине ціле. За цим же композиційним принципом побудоване й "Декоративне панно".
       Два роки наполегливої праці принесли дуже цікавий твір "Колгоспне поле", чудовий своєю художньою мовою. Тут спостерігається певний нахил до просторового рішення. Але головним все ж таки залишається багатство рисунка, форм і кольору.
       В п'ятидесяті роки Катерина Білокур звертається до такого жанру живопису, як натюрморт; це ціла наука довершених мистецьких творів.
       Натюрморти К.Білокур захоплюють філософічним осмисленням життя. Зображені на них квіти, овочі, предмети побуту, завдячуючи обраній художній мові, перевтілюють у поетичні пісні природи, на символи краси.
       Тут як завжди у художниці і чіткий, досконалий рисунок, і уміле володіння кольором. В творах домінують м'які кольорові переходи. Їм чужі різкі контрасти світла й тіні, суміш багатьох фарб. Вдало дібрані кольорові співвідношення, підкреслена кольорова насиченість основних компонентів композиції забезпечують гармонійність робіт.
       1955 Спілка художників України направляє цілу групу видатних майстрів народного мистецтва до Будинку творчості на хутір Шевченко. До складу цієї групи увійшла і Катерина Білокур.
       Двомісячне перебування серед художників сприяло розширенню діапазону творчості К. Білокур. Вона почала ретельно вивчати графічні техніки.
       Твори Катерини Білокур, виконані аквареллю і олівцем, розкривають багатогранність таланту народної художниці. Прозорими чистими фарбами вона передає характерні прикмети богданівських краєвидів. Художниця тонко й вільно володіє технікою акварельного письма.
       Залишила Катерина Білокур і автопортрети, виконані олівцем. В них художниця зуміла передати головне, що має бути в портретних зображеннях - характер, настрій.
       9 червня 1961 року талановитої художниці не стало. Але пам'ять про неї живе в її чудових творах, що зберігаються в різних музеях України, в експонатах меморіального музею, який відкрито в Богданівці 1977 року.
       Шанування пам'яті видатної народної майстрині є й встановлення державної премії ім. К.В.Білокур, якою з 1990 року нагороджують найталановитіших народних майстрів.




27 бер. 2017 р.

Всесвітній день театру

Виникнення давньогрецького театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса — Діонісіями. Учасники процесій зображали пошт Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово «трагедія» в перекладі з грецької — «гімн цапів»). На історичне походження театру вказує обов'язкова участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись із літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився на самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят — Діонісій та Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, найкраще за інші зберігся амфітеатр в Епідаврі).
За дату святкування Всесвітнього дня театру взято 27 березня. За переказами, прем'єра першої театральної вистави у Стародавньому Римі відбулась саме 27 березня. 
Ініціатива святкування Всесвітнього дня театру належала Міжнародному інституту театру (ITI) у 1961 році. До відзначення такого дня приклав зусилля Жан Кокто, театральний діяч і актор з Франції, котрий оголосив сповіщення про таку урочистість 1962 року.

Всесвітній день театру не є державним святом і не є вихідним днем. Але це не заважає вважати його професійним святом театральних діячів і робітників всіх театрів. Низка театрів бере участь у театральних фестивалях, концератах, інші готують прем'єрні вистави.

21 бер. 2017 р.

Всесвітній День поезії

Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в 23 столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана (En-hedu-ana) і знахідка підтверджена артефактами. Принцеса є найбільш раннім автором, відомим по імені, а також першої поетесою. Вона була дочкою засновника Аккадского царства - царя Саргона, і відома своїми шумерськими гімнами.
Відомо, що перші словники рим з’явилися ще в середньовіччі. Цікаво що, наприклад, весь Коран побудований на римах. А перший, хто порівняв щоки юної дівчини з трояндою, був поетом, як одного разу висловився Сальвадор Далі.
У 1999 році на 30 сесії генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії святкувався у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.
„Поезія, - говориться в рішенні ЮНЕСКО, - може стати відповіддю на найгостріші і найглибші духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї широку суспільну увагу. Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе невеликим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, що відроджують одвічну традицію живого поетичного слова”.
Цей День, вважає ЮНЕСКО, покликаний послугувати створенню у засобах масової інформації позитивного іміджу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям.

20 бер. 2017 р.

85 річниця з Дня народження Анатолія Григорука

В українській дитячій літературі Анатолій Григорук виступає і як поет, і як прозаїк, і як перекладач. Вірші, казки, оповідання на морально-етичні теми, пізнавальні замальовки про розмаїтий довколишній світ, слова до пісень – власне, жоден із популярних жанрів дитячої літератури не лишається поза увагою письменника. Як правило, твори його вибудовуються на гострому цікавому сюжеті. В них багато веселої вигадки, словесної гри, буфонади.

19 бер. 2017 р.

День народження Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі.
У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.
Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім'ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї і матері.
У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам і навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дівчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами.
У 1946 р. були опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина вступила до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (тепер педагогічний університет ім. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.
Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).
У 1962 р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути
надрукованими.
Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники».
На своєму літературному шляху довелося Ліні Костенко пережити майже п'ятнадцятилітнє невизнання її як митця. Це був сумний період у житті письменниці зокрема і в історії української літератури взагалі. Але і тоді вона писала. Не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє
поетичне слово.
1964-1965 рр. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції, підписувала листи протесту, коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969 р. у діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема вірші, які поширювалися у «самвидаві» через заборону тогочасною цензурою.
У 1977 р. Ліна Костенко повернулась у поезію — вийшла друком її збірка «Над берегами вічної ріки», через два роки — роман у віршах «Маруся Чурай», у 1980 р. — збірка «Неповторність», у 1987 р. — збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. У
1989 р. побачила світ збірка «Вибране».
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко
1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» й окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки .«Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не було слабкістю чи компромісом із владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито. її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.
У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних перед читачем широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).
Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.
Дочка Ліни Василівни Оксана Пахльовська — літературознавець, автор статей про літературу Італії, перекладачка багатьох італійських та іспанських поетів.
Ліна Костенко стала почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», її обожнюють студенти і з трепетом ходять на її лекції, пишаючись тим, що можуть слухати «тирана» українського слова. Вона є почесним доктором Чернівецького національного університету.

2 бер. 2017 р.

Всесвітній день письменника



Щорічно 3 березня по рішенню конгресу від 1986 року Міжнародного ПЕН-клубу відзначається Всесвітній день письменника.
ПЕН-клуб — це організація поетів-романістів, яка була заснована в Лондоні ще в 1921 році. Ініціатором створення даної структури була англійська письменниця Кетрін Емі Доусон-Скотт. Найперший склад ПЕН-клубу очолив Джон Голсуорсі. Після першого конгресу ПЕН-клубу Лондона регіональні центри цієї організації з'явилися в 11 країнах світу. Зараз їх налічується вже близько 130.
Всі структурні підрозділи ПЕН-клубу виступають за принципи вільного поширення інформації на території всієї планети. Активісти організації, завдяки якій з'явився Всесвітній день письменника, публічно виступають проти придушення свободи слова і цензури. Вважається, що вільна критика — це необхідний елемент процесу економічного і політичного розвитку країн. Саме ці принципи озвучуються під час офіційних заходів, присвячених даному святу.

1 бер. 2017 р.

Всесвітній день котів



Початок весни — особливий період для кішок. Саме тому люди вшановують своїх улюбленців у перший день березня.

Всесвітній день котів традиційно відзначається в перший день весни — 1 березня. Початок весни — особливий період для кішок. Саме тому люди вшановують своїх улюбленців у перший день березня.
Кішка — це найближча до людини тварина. Наука, яка займається вивченням цього виду тварин, твердить, що кішки є надзвичайно розумними створіннями, багато в чому перевершують собак. Вважається, що кішки не приносять кинуту їм палицю, як це роблять собаки, лише тому, що вони не вважають цю роботу своїм обов'язком.
Святкування дня котів влаштовують для 36 видів цих тварин, які знаходяться поруч з людиною у всіх куточках землі. Кожна кішка має свій особливий характер. Ці тварини вимагають поваги до себе, оскільки відчувають себе рівними з людиною.
Всесвітній день котів — це ще один привід попестити свого улюбленого домашнього вихованця, адже всі коти без винятку дуже люблять ласку і тепло. Якщо забезпечити їм комфортне життя, повну турботи і ніжності, тоді кішки обов'язково подарують своїм господарям своє приємне муркотанням.